Будь-яка робота з грантами не така й проста, як може здаватись на перший погляд. Які помилки роблять заявники? Чи можливо зробити культурний проект без грошей? Та чому проектному менеджеру варто повчитись за кордоном? На всі ці питання відповідає виконавча директорка Українського культурного фонду Юлія Федів.
З яких етапів має складатися освіта проектного менеджера?
Для проектних менеджерів нині є багато можливостей, зокрема, онлайн-курсів. Також в рамках окремих освітніх програм пропонують свою допомогу Британська Рада в Україні, Києво-Могилянська бізнес-школа. Тому тим, хто не має фахової освіти, але є дотичними до цієї професії, бажано скористатися пропозиціями альтернативної освіти. Важливо мати загальне розуміння того, чим є проект, що є його складовими. Наприклад, однією з основних є фінансова складова, бюджетування, тому що будь-яка робота з грантами від держави чи бізнесу, краудфандинговими платформами передбачає знання азів фінансового менеджменту, які, я думаю, знадобляться кожній людині, навіть не проектному менеджеру.
Ще одним етапом, вартим уваги, є комунікації. На рівні Європейського Союзу, країни, регіонів всі зрозуміли, наскільки важливими вони є. Варто пам'ятати, що проект робиться не для себе, тому бажано, щоб про нього дізнавалися й інші люди. Тому, я вважаю, є три кити проектного менеджменту в культурі: проектний менеджмент як такий, фінансовий менеджмент і комунікації.
Подписывайтесь на Youtube-канал delo.uaНаскільки важливою у галузі проектного менеджменту є освіта чи практика за кордоном?
Мені здається, введення болонської системи, яка передбачає активну участь студента у навчанні, дозволило реформувати освіту в Україні. За нею збільшується частка самоосвіти, а заучування відходить на другий план. Це характерно для західної освіти, що мені дуже імпонує. В Україні студентам подають інформацію, яку просять запам'ятати і потім відтворити. Переосмислювати, перероблювати її не вчать, принаймні коли я була у виші. Автор тієї чи іншої книжки вважався світочем, і студент фактично не мав права висловити свою думку. Відповідно, коли я писала статті і не ставила посилання, адже кожна робота була моєю авторською, отримувала зауваження від викладачів.
За кордоном навпаки: посилання ти ставив лише тоді, коли справді цитуєш джерело і маєш право це робити лише раз на певну кількість сторінок. Для нас, студентів зі східної Європи, які приїхали на навчання до Німеччини, було дуже важко звикнути до цього. Перед тим тебе п'ять років вчили відтворювати і цитувати, а тут раптом ти сам стаєш експертом. Незвичним було й те, що кожна лекція, кожне практичне заняття проходило як дискусія з викладачем, при цьому студент був з ним на рівних. Можливо, це особливість юриспруденції, де тебе весь час навчають відстоювати інтереси свого клієнта, а на міжнародному рівні — інтереси своєї держави. Але наша сильна сторона полягала у тому, що ми були ходячими енциклопедіями. Тому у Німеччині ми почали всі отримані раніше знання осмислювати по-новому.
Західна освіта завжди включає в себе елементи мистецтва, незалежно від того, чи це юриспруденція, чи політологія. Завжди присутні курси акторської майстерності, спорт, спів, малювання. У західному світі вважають, що людина повинна бути різнобічною, креативною у всіх галузях життя. Тому, я переконана, варто їхати на літні курси, магістерські чи стипендійні програми. Плюс це добра мовна практика. Дотримуюся тієї позиції, що чим більше країн ти бачиш, тим краще пізнаєш самого себе. Тому людині XXI століття не варто обмежуватися однією країною.
Більше року ви керуєте державною інституцією. Чи знайшли для себе рецепт реформування управлінської системи?
Будь-яку систему можна змінити лише тоді, коли ти формуєш іншу систему на заміну старої. Коли я подавалася на конкурс на посаду виконавчого директора УКФ, у кандидатів було завдання підготувати план діяльності інституції на три роки. У мене пішло на це кілька тижнів ‒ з вивченням Закону "Про Український культурний фонд", дослідженням аналогічних закордонних інституцій. Мені хотілося максимально чітко змоделювати ситуацію, коли я стану директоркою і зроблю перші кроки. Фактично коли я виграла конкурс, то вже мала розуміння, куди рухатися. Тому планування у державному секторі є дуже важливим, але для України нехарактерним, щоправда кілька останніх років демонструють зміни на краще в цьому напрямку.
У контексті децентралізації держава нині активно вчить громади, службовців планувати хоча б на три роки свою роботу. Можливо, моя любов до планування пов'язана з навчанням у Німеччині, зв'язками рідного міста з цією країною, де всі шанують порядок. Відповідно, я планую як власне життя, так і діяльність організації, якою керую. Переконана, краще мати план, навіть якщо він не буде реалізований, ніж жити без нього. Важливим є визначення усіх можливих ризиків, що виникають під час роботи. Їх варто поетапно прописувати, паралельно розробляючи свою реакцію на них. В Україні не надто популярно зіставляти стратегію власного розвитку зі стратегією організації, лідером якої ти є, ретранслювати її своїй команді. Але це варто робити для ефективної взаємодії. Такий крок не завжди легко дається, адже в Україні спільнота вимагає негайних результатів, що унеможливлює будь-яке довгострокове планування.
Що повинен вміти сучасний керівник(-ця)?
По-перше, будь-який керівник має пройти курси дипломатичного спілкування, адже комунікації — наше все. Не має значення, у приватній структурі чи на державній службі, ти не можеш існувати у закритому просторі і будувати організацію, відірвану від системи, у якій вона функціонує. Це дуже важко, адже, згадуючи про вигорання, коли всі перебувають на межі своїх можливостей, складно налагоджувати комунікацію. По-друге, у сучасному світі дуже важливий імідж. Керівник, як будь-який лідер, має бути рольовою моделлю для інших людей, тому що будь-яка організація ретранслюється людьми. Звісно, не слід забувати про розуміння функціонування державної системи, лише за цієї умови ти зможеш її реформувати. Не можна змінювати те, чого ти не знаєш достеменно, адже є ризик того, що всі твої зміни стануть велосипедом, який вже хтось вигадав. Дуже важливою є правова грамотність, знання законодавчої бази. На мій погляд, варто використовувати іноземний досвід, але накладати його на українські реалії.
Які помилки найчастіше роблять культурні менеджери як заявники на гранти УКФ?
Певній частині наших цьогорічних заявників варто повчитися тайм-менеджменту, щоб не подавати документи в останній день за 15 хвилин до припинення прийому заявок. Як на мене, півтора місяці — цілком пристойний часовий слот для того, щоб вкласти проект у рамки, яких вимагає грантодавець, якщо, звісно, не створювати його спеціально під грант. Помітно, що не всі читають інструкції, хоча це важливо, адже запобігає багатьом помилкам. Часто проекти не проходять технічний відбір через банальну неуважність заявників. Можливо, це пов'язано з поганим тайм-менеджментом, поспіхом.
Погана комунікація з партнерами — ще одна поширена хиба. І, чи не найголовніше, відсутність елементарної фінансової та правової грамотності, коли людина не розуміє, що таке фінансова звітність, але при цьому подає проект на кілька мільйонів гривень. Імовірно, це тягнеться ще з тих років, коли існувало переконання, що держава зобов'язана щось давати і не має нічого просити взамін. Це теж слід змінювати.
Чи погоджуєтеся ви з тим, що культура — це гроші? Як в Україні перетворити її з прохача на самостійного бізнес-гравця?
Я не вважаю, що культура ‒ це гроші. Культура несе іншу цінність, яку визначає контекст, внутрішній світ самого митця, його прагнення змін. Гроші — це одна зі складових реалізації культурних проектів, досягнення їхньої цілі. Звісно, будь-який проект можна зробити без грошей, принаймні так було у моїй практиці, але це не перспективно. Якщо ти хочеш вийти у прибуток, заробляти на своєму проекті, варто формувати фінансовий план. Якщо ти займаєшся культурною діяльністю паралельно з основною діяльністю, то можна й надалі робити аматорські проекти. Коли ж iдеться про професійний рівень, міжнародні ринки, треба думати про фінансову складову та диверсифікацію джерел надходження коштів. Грант — це тільки одне з можливих джерел доходу. Ще є підтримка бізнесу, місцевих громад. Виставку, фестиваль, концерт можна монетизувати. Для цього потрібне розуміння фінансового середовища, у якому ти існуєш.
Часто те, що ми бачимо в кошторисах заявників УКФ, свідчить про їхню відірваність від реальності, коли люди не орієнтуються в елементарних цінах і вартостях, сприймають важливі вимоги як формальність. Таке ставлення породжує популізм, думку про те, що культура не має бути прибутковою, що це нематеріальна цінність. І паралельно ті ж люди плачуться, що їм ніхто на цю культуру не дає грошей. Тому треба бути чесними із собою. Ми живемо у суспільстві, де кожен хоче за свою працю отримувати винагороду. Епоха натурального обміну минула. Якщо ти чесний сам із собою, то ти досліджуєш ринок, маєш перевірені цифри і отримуєш за них грант або підтримку бізнесу. Переконана, що наше культурне середовище треба навчати фінансовій грамотності. А воно у відповідь повинно не боятися, не соромитися заробляти відповідно до вкладених сил та енергії у щоденну важку працю.
Читайте також: Те, которые: Олександр Луцик
А щоб бути в курсі найцікавішого з ZZА! — підписуйтесь на наш Telegram!