о том, как делать бизнес и жить устойчиво

Дмитро Щебетюк: "Спілкуючись з людиною з інвалідністю , треба, насамперед, бачити людину"

Історія співзасновника ініціативи Доступно.UА від першої особи на Business Wisdom Summit

img img

Я, Дмитро Щебетюк, співзасновник ініціативи Доступно.UА, яка має три цілі: створення тренду доступності в Україні, мотивація людей з інвалідністю та нормалізація інвалідності. Сьогодні я також майстер спорту України з плавання, я займався стрільбою з луку, був у резерві паралімпійської збірної, подорожую автостопом і цього року переплив Босфор.

Життя після травми

У 2011 році, ще навчаючись на пя'тому курсі в НАУ, я отримав травму. Підсковзнувся взимку, з'їхав з гори вниз на спині, вдарився сильно в дерево та переламав хребет. Я пошкодив спинний мозок на рівні грудного відділу, тож я не відчуваю свого тіла нижче грудей.

У мене не було такого перелому в житті, коли я травмувався, якогось особливого усвідомлення чи переосмислення. Інколи навіть шкода, адже коли журналісти питають, я сам думаю: "Я ж для чогось травмувався, я ж мав щось винести, а я нічого не виніс з того".

Разом з тим, мабуть, мій спосіб життя і бажання подорожей для мене були ще однією своєрідною перешкодою, до якої треба було чи то звикнути, чи то подолати її. Спершу я займався реабілітацією. По 8 годин на день я відводив на заняття та лікувальні процедури. Але потім я зрозумів, що так можна жити лише тренуваннями і, можливо, через років 5-10 я поворухну кінчиками пальців і буду щасливим. Але 10 років життя просто пройдуть повз. Тому я вирішив, що треба жити і насолоджуватися життям тут і зараз. Починати щось робити, а не марити якимись мріями. Ясна річ, я досі підтримую фізичний стан, раптом станеться диво, то в мене м'язи всі живі, не атрофовані. І якщо воно трапиться, то я зможу ходити. Але якби я 10 років тренувався, то ці 10 років я відчував би психологічне навантаження через те, що майже не спілкувався б з друзями. Адже я б навмисно обмежував спілкування з ними, я розумів би, що мені заважають йти до своєї мети — стати на ноги. Та зазвичай, якщо в перший рік після травми нічого не змінюється, то скоріш за все не зміниться ніколи. Тож я прийняв рішення і пішов займатися спортом: байдарки, плавання, а потім і стрільба з луку.

Життя після усвідомлення

Ініціатива Доступно.UA з'явилася в грудні 2015 року, коли я активно тренувався і готувався до змагань з плавання. Якраз в мене був один вихідний. Мене тягнуло спілкуватися, і я згадав ті часи, коли грав у гурті на гітарі. Тому домовився з подругою зустрічатися по суботах. І ось ми прийшли до одного закладу... Зрозумійте, є активні люди з інвалідністю, які ходять в якісь заклади, але ніколи не залишають відгуки. А коли немає ніяких відгуків, то ніхто і не реагує і не намагається зробити свій заклад доступнішим. І виникає таке замкнене коло. Коли запитуєш у власників закладів: "Чому ви не зробите собі пандус?". Відповідають: "До нас не приходять люди на візках. Для чого його робити?". Але ж як людина з інвалідністю може прийти в заклад, який для неї просто недоступний? І ми з подругою вирішили розірвати це замкнене коло.

Щотижня ми йшли до іншого закладу і, так би мовити, перевіряли його на доступність. Висловлювали рекомендації власникам закладів і у Facebook писали такий собі звіт для людей з інвалідністю. Якщо якийсь заклад знаходиться в підвалі, то, ясна річ, що ми не вимагатимемо від них зробити ліфт чи закупити купу техніки. У такому випадку усе може бути компенсовано персоналом і так далі. Але якщо у цьому закладі є вбиральня, у якій ширина проходу 60 см, а для більшості потрібно 70 см — і це можливо зробити, то чому б це не зробити? Або інколи просто треба поміняти двері, щоб вони відчинялись в інший бік. І тоді такою вбиральнею зможе скористатися і людина на візку. Загалом в Україні зараз відбуваються позитивні зрушення в ставленні до теми інвалідності і в ставленні людей з інвалідністю до самих себе, адже досить довго в радянські часи у нас формувалися стереотипи, що держава там щось повинна, а людей з інвалідністю просто немає.

Чому я кажу людей з інвалідністю, а не "інвалідів"? Тому що "інвалід"  — це неправильний термін.

"Інвалід" перекладається як неспроможний, недійсний. Так само люди придумали поняття "особливі потреби" та "обмежені можливості". У всіх є особливі потреби, просто в кожного вони свої, хтось має потребу, щоб йому принесли вранці кальмари, а хтось ще щось інше. А обмежені можливості: хтось може потягнути штангу 50 кг, а хтось ні, тож один відносно іншого має якісь обмежені можливості. А єдиний правильний термін — це "люди з інвалідністю".

Читайте також: Із свідомості виникають зміни — Дмитро Щебетюк

Життя людей з інвалідністю в Україні

Чому не всі люди з інвалідністю можуть працювати? Я вважаю, що загалом кожна людина тикається з питанням працевлаштування. От я чую, що людям з інвалідністю важко знайти роботу і таке подібне. Частково це так, але так само і люди без інвалідності скаржаться на те, що немає роботи. Якщо ти хочеш знайти роботу — ти знайдеш роботу, це ніколи не є питанням. Але ясна річ, що тут існують ще додаткові фактори, які дають "об'єктивну відмазку" людям з інвалідністю, яку може зрозуміти суспільство. Тому що багатьом людям з інвалідністю, якщо брати тих, хто пересувається на візках, важко вийти навіть з дому. Адже якщо така людина живе навіть на першому поверсі, у під'їзді зазвичай є сходинки, які треба долати. Звісно, з цим можна впоратись, але якщо є мотивація.

У мене була подібна ситуація. Я тільки отримав травму і подумував шукати роботу. До травми я проходив практику на заводі "Антонов". Я зателефонував завідувачу відділу і сказав: "Я на візку, але вже закінчив університет і хочу у вас працювати". Але мені відповіли, що не можуть мене взяти, бо в них нічого не облаштовано, десь є сходинки на вході тощо. Оскільки мені це, насправді, тоді не дуже то й потрібно було, я відмовився від цієї ідеї. Але потім я поїхав у "Центр зайнятості людей з інвалідністю", розповів, де я працював, дав свій диплом, і мені сказали, що я перша людина з інвалідністю, яка особисто приїхала і подала свої документи. Зазвичай відправляють своїх родичів. І через півроку до мене звернулися з пропозицією роботи. Та суть питання в тому, якщо б мені дуже хотілося на тому заводі працювати, то створити умови було б не так і складно. Щодо робочого місця — варто просто прибрати стільчик, а по сходинках піднятися і спуститися можуть допомогти, або ж можна було зробити прохід через ворота.

Найважливіше людям з інвалідністю не казати відразу "ні". Бо людина закривається в собі, особливо та, яка не готова до кінця боротися за своє право відвідувати той чи інший захід або працювати в певному місці.

От чому у нас така сильна паралімпійська збірна? Просто більшість з цих людей не бачать інших можливостей для реалізації. Це трохи сумно, адже частина з них, коли завершують кар'єру у професійному спорті, не знають, чим займатися далі. Важливо не лише залучати людей з інвалідністю до працевлаштування, найголовніше — не забороняти, так би мовити, а ще — вчити свій персонал і оточуючих бути відкритими і готовими допомагати.

Я колись купив абонемент до спортзалу однієї відомої мережі. Ще до його відкриття я цікавився, чи будуть створені якісь умови для людей на візку, і мене запевнили, що все буде добре. Проходить півтора року, відкривають тренажерний зал — і я не можу туди навіть зайти, тому що на вході занадто вузький турнікет. А пізніше мені передзвонили і повідомили, що з "такими людьми" вони не працюють і запропонували повернути кошти за абонемент. А цей зал був у десяти хвилинах від мого дому, тож відступати я не збирався. Наступного дня я знову приїхав до цього залу, зліз з візка і перед турнікетом розібрав візок, проповз під турнікетом і перетягнув візок та знову його склав. І лише тоді персонал зрозумів, що вони мусять щось зробити. Буквально за кілька тижнів вони зробили зручний туренікет. Це було не важко з самого початку, просто люди вперто не хотіли нічого змінювати! 

Справа в тому, що не всі люди такі, як я. І є велика потреба у тому, щоб змінювалось суспільство, держава, бізнес. І дуже важливо, щоб саме бізнес не закривав ці поодинокі шляхи для людей з інвалідністю. А ще краще, коли бізнес буде працевлаштовувати людей з інвалідністю, створювати для них комфортні умови, адже інклюзивність вигідна для всіх. Але найперше, спілкуючись з людиною з інвалідністю, треба, насамперед, бачити людину і спілкуватися на рівних.

Читайте також: 3 секрета NeuroExecutive: Как активизировать физиологию для максимальной продуктивности