о том, как делать бизнес и жить устойчиво

Шанс на життя: Що таке трансплантологія та чому її немає в Україні

Про статистику трансплантацій в нашій країні, культуру донорства, досвід Республіки Білорусь та реальну історію життя до та після операції

img img

Нещодавно в Києві пройшла спеціалізована практична конференція "Актуальні проблеми трансплантації та донорства органів", організаторами якої виступила "Всеукраїнська платформа донорства "іDonor". Під час конференції аналізували стан трансплантології в Україні та перспективи на майбутнє, а також обговорили досягнення білоруських колег.

Трансплантологія в Україні

Трансплантація — це найскладніший метод лікування і його потребують ті пацієнти, які реально не мають шансу на життя. За словами заступника міністра охорони здоров'я України Романа Ілика, минулого року в Україні в черзі "за життям" було 2 тисячі осіб, і з них лише 532 змогли прооперуватися, 278 за кордоном і тільки 254 в Україні. Всі решта продовжують чекати. Водночас є підстави вважати, що реально трансплантації в Україні потребує вдвічі більше хворих. Адже є багато пацієнтів, які свої захворювання сприймають як вирок і не вірять в шанс отримати допомогу.

Сьогодні Міністерство охорони здоров'я уже вийшло на фінішну пряму із створення Єдиної державної інформаційної системи трансплантації. Майже на 50 млн грн МОЗ закуповує найнеобхідніше медичне обладнання для 4 національних установ, які визначено як пілотні (Охматдит, Національний інститут раку, Національний інститут хірургії та трансплантології ім. О.О. Шалімова і Запорізька обласна лікарня). Міністерство охорони здоров'я перед собою поставило завдання до кінця року реально впровадити усі необхідні механізми і створити модель трансплантації в Україні" — запевнив Роман Ілик.

Трохи іншу статистику навела голова ГО "Всесвітня платформа донорства "iDonor" Ірина Заславець: "За статистикою 9 українців щодня помирають без можливості отримати донорський орган. На рік це понад 3 тисячі втрачених життів. Потреба трансплантацій в Україні близько 5 тисяч операцій на рік. При цьому минулого року таких операцій було лише понад сотню, а цього року ще жодної".

Культура донорства

Очільниця "iDonor" також розповіла про культуру донорства в Індії. Для перевезення донорських органів залучається одразу три автівки швидкої допомоги. Тобто вони заздалегідь прораховують можливість несправності двох машин. Дорога перекривається, а швидкі супроводжують близько п'яти сотень поліцейських та армійців. Люди часто посипають автівки швидких квітами. А у клініках створюють стіни пошани, на яких зірочками вшановують тих, хто став донором посмертно. Одна з родин навіть розповіла, що кілька років тому втратила маму та дружину, але їх втішає думка, що вона подарувала життя іншим людям, і від цього їхня втрата не така болюча. Варто зауважити, що Індія займає одне з ключових місць з трансплантації сердець і саме туди їдуть українські діти на пересадку серця та комплексу "серце-легені". Саме в Індії за останні три роки 65 українців отримали донорські серця та легені.

Що потрібно Україні, щоб запрацювала трансплантація

На думку Ірини Заславець, Україні потрібно набирати швидких темпів розвитку у таких п'яти напрямах:

- Забезпечення обладнанням реанімацій і обов'язкова діагностика смерті мозку.

- Чітке та прозоре законодавство (щоб лікарі не боялися оперувати, а люди підписувати згоди на донорство).

- Реєстр та чітка система трансплант-координації.

- Освіта лікарів.

- Свідоме суспільство. Ставлення українців до донорства.

Досвід Республіки Білорусь

У 2005 році Білорусь по кількості операцій з трансплантології поступалася навіть Україні. "Зрозуміло було, що існує багато проблем, але в нас не було проблем з законодавством і в нас діє презумпція згоди. Ми створили систему органного донорства в країні, до якої включили абсолютно всі медичні заклади країни, які мають відділення інтенсивної терапії та реанімації. З передостаннього місця в країнах пострадянського простору ми вже в 2011 році увірвалися в топ-50 найрозвиненіших трансплантаційних країн світу. Зайнявши 43 місце", — розповів під час конференції директор Мінського науково-практичного центру хірургії, трансплантології та гематології Республіки Білорусь Олег Руммо.

Враховуючи стрімкий розвиток трансплантології у Республіці Білорусь, ми вирішили скористатися тим, що в рамках конференції були запрошені й трансплантологи Білорусі, та поспілкуватися з Олегом Руммо, щоб більше дізнатися про стан трансплантології у світі.

Які країни сьогодні найуспішніші в трансплантології?

Світовий рейтинг щороку змінюється, але в п'ятірку кращих останні роки точно входять Іспанія, США, Бельгія і, що особливо надихає та дивує, — Хорватія. Це приклад того, як країна з не дуже великими ресурсами і з економікою в процесі розвитку, приймаючи міри та зосереджуючи зусилля держави, медичної спільноти і всього суспільства, здатна досягати високих результатів.

Де мають навчатися трансплантологи?

Трансплантолог — це більш ніж широка лікарська спеціальність. Але не варто їх порівнювати з небожителями, оскільки щороку у світі проводиться близько 140 тисяч операцій з трансплантації різних органів, плюс значна кількість трансплантації кісткового мозку. Тому в світі ці технології відпрацьовані, розтиражовані й дають досить хороший результат. Відповідно, і кількість спеціалістів досить велика. Вчать їх у спеціалізованих центрах, які мають великий досвід виконання подібних операцій. Вчитися в людей, які зробили 10 операцій за 10 років, мабуть, немає сенсу. Але якщо в центрі роблять 20 і більше операцій щороку, то, звичайно, цей центр претендує на те, щоб навчати спеціалістів. У світі є центри де щороку виконується декілька тисяч операцій з трансплантації. Як правило, вони локалізуються в країнах з великою кількістю населення, наприклад, в Індії. Ще важливим фактором, який потрібно враховувати при підготовці спеціалістів такого рівня, — це ментальна схожість. Завжди легше навчатися там, де приблизно такі ж умови, знайома мова, і де ти можеш отримати такі тонкі, приховані, на перший погляд, навики, які неможливо отримати в країні з чужою мовою й іншою ментальністю. В цілому я думаю, що в Україні є такі заклади, наприклад, Національний інститут хірургії та трансплантології імені О. О. Шалімова, де працюють кваліфіковані спеціалісти. З 2001 року вони займаються трансплантацією, тому українцям варто вчитися скрізь: і в Україні, і в європейських, і в азіатських країнах для того, щоб збирати світові знання та застосовувати їх.

Як лікарі ставляться до операції? Як до "медичного дива" чи буденності?

Якщо лікар робить одну операцію на рік, то це для нього подія. Якщо ж робить 80 пересадок — то це звичайна його робота. Треба чітко розуміти, що це така ж операція, як і всі інші. Звісно, вона складніша, вимагає високої кваліфікації. Коли трансплантація від живого родича — то це ще й відповідальність, тому що ти забираєш орган у абсолютно здорової людини і ні в якому разі не можеш допустити того, щоб її здоров'я постраждало. А коли ти лікуєш хвору людину і "смертника", то маєш розуміти, що є єдиний шанс її врятувати — це шанс трансплантації. Тоді дуже впевнено йдеш на цю операцію, якщо добре підготовлений.

Чи проходять лікарі якісь психологічні тренінги?

Звісно, хотілося б щоб ці технології психологічного тренінгу, турботи про людей, лікарів знайшли місце і в нашому житті. Але поки що таким досвідом в Білорусі похизуватися не можна. Ми звичайні люди, які живуть звичайним життям, ще й несемо на собі купу людських проблем, які пов'язані з порушеннями їх здоров'я. І звісно, ми, як і всі люди, розслабляємося в своєму професійному середовищі, коли ми проговорюємо результати своїх досягнень і невдач. Тому що певні професійні речі ми можемо обговорювати тільки з професіоналами. А реабілітацію проходимо вдома зі своїми близькими та друзями.

Чи виникають труднощі в лікуванні релігійних людей?

Я нагороджений двома орденами Білоруської православної церкви. Перший я отримав за створення програми трансплантації органів в республіці Білорусь. А другим, найвищим орденом Білоруської православної церкви, орденом Хреста преподобної Єфросинії Полоцької владика Філарет нагородив мене за програму дитячої трансплантації в Республіці Білорусь. Це найшанованіша на білоруських землях свята, і це найвища нагорода від Білоруської православної церкви. Тому я маю досвід спілкування з духовенством і жодна релігія не проти, щоб людина помираючи, врятувала чиєсь життя. Всі відмінності в цьому питанні зводяться до того, що католицькі священики агітують за посмертне донорство, а православні залишають рішення приймати самим родинам.

Чому підписують відмови стати донорами посмертно?

На жаль, такої статистики немає. Ми маємо право запитати причину відмови, але люди мають право не відповідати. Тому мотиви у кожного різні. Я вважаю, що найпоширеніший мотив не релігійний. Найпоширеніший мотив — це недовіра. Коли людина не довіряє медицині і всій системі надання медичної допомоги, інколи не довіряє державі в якості інституту, якому ми делегуємо управління — то, звичайно, вона не довірятиме в даному питанні медикам і буде відмовлятися бути донором.

Скільки часу є на пересадку органу після смерті мозку?

Для серця критичний термін 6 годин, для печінки — 12 годин, а для нирки — доба. Але ми розвиваємося, створюються нові консервуючі розчини, нові консервуючі машини, які дозволяють продовжувати ці терміни. Зараз ці терміни збільшено для серця до 8 годин, для печінки до 16, для нирки до 36 годин. І технології продовжують розвиватися.

Який відсоток пацієнтів все ж помирає після трансплантації?

За середнім показником в Європі після операції з трансплантації печінки помирає 8% пацієнтів. Трансплантації нирки не такі травматичні, і після них помирає близько 2% прооперованих. Операції з трансплантації серця супроводжуються летальністю 8-10%. Близько 90% прооперованих живе більше року. 75% проживає більше 5 років, близько 70% живе більше 10 років і більше половини переживають 20-річний рубіж. Без операції ці люди мали не більше року. Це говорить про те, що жодних аргументів "за" та "проти" трансплантації приводити не потрібно. Адже після цих операцій пацієнти стають повноцінними людьми. У нас народжено вже 42 дитини від жінок, яким пересаджено нирку, і ще шість дітей від жінок, яким пересаджували печінку. Одна пацієнтка після трансплантації печінки разом з ниркою народила двох здорових малюків.

Що впливає на тривалість життя пацієнта після пересадки?

Багато факторів. Один з них — це те, як пацієнт дотримується лікарських рекомендацій. Часто, коли людина починає почувати себе добре, вважає, що лікар їй вже не потрібен, і пацієнт перестає дотримуватися лікарських рекомендацій, пити ліки. І це величезна проблема, тому що ми витрачаємо неймовірну кількість ресурсів, своє здоров'я, і дуже неприємно бачити, як пацієнт припиняє пити ліки або починає вживати алкоголь. Але людина є людина.

Що впливає на формування ціни на операцію?

Ціни високі тому, що використовується дорога техніка, дорогі висококваліфіковані мізки лікарів, до того ж, попит на ці операції перевищує пропозицію. Також на ціні відображається вартість необхідних медикаментів.

Але якщо ми говоримо про ціни, то вони не співставні. Операція пересадки оцінюється приблизно в хороший автомобіль. А що важливіше — авто чи життя? І потрібно в суспільстві формулювати розуміння цього. Суспільство має уявляти ціну різноманітних пріоритетів — матеріальних і нематеріальних. Я не кажу, що пацієнт має з власної кишені платити. Держава має створювати умови, щоб рятувати своїх громадян.  

Який випадок з практики запам'ятався вам найбільше?

Дитячі пересадки завжди найбільш емоційні. У нас був випадок досить унікальний у світовій практиці. Молода 43-річна бабуся дала кілька ложечок грибного супу півторарічній дівчинці. В супі виявилася бліда поганка. Бабусю врятувати не вдалося, а дитині пересадили печінку від восьмимісячного донора. Так склалося, що в іншому регіоні Білорусі в цей час розбилася дитина, і її батьки дали дозвіл на вилучення органів цього хлопчика заради порятунку дівчинки. Ми її врятували в 2011 році, і тепер вона ходить до 3 класу.

Життя до та після трансплантації

Реальна історія боротьби за життя

Українець Максим Греков пережив трансплантацію серця влітку 2016 року. Останні пару місяців перед операцією він міг спати лише сидячи, пройти пішки без відпочинку не більше 200 метрів. Напади кашлю з кров'ю у нього тривали по 15-20 хвилин. Апетиту не було, а прийом рідини було обмежено до 0,5 літра на добу. Останні тижні Максим взагалі не міг існувати без крапельниці та кисневої маски.

Але, попри те що його стан швидко погіршувався, лікарі не поспішали радити трансплантацію та готуватись до операції. За словами Максима, найбільшою проблемою в Україні є відсутність інформації. "Ніде немає інформації про можливість прооперуватися, де та як", — розповідає чоловік. До того ж ціни на лікування теж не низькі. Фінальний рахунок за лікування в Республіці Білорусь Максима Грекова складав 100 600 доларів, не враховуючи витрат перед операцією та на піврічну реабілітацію.

Але після пересадки життя Максима змінилося кардинально. Перші півроку не навантажувався, дуже поступово збільшував кількість пройдених кілометрів. Після чотирьох-п'яти тижнів після трансплантації вже проходив 7-10 км за день. "Після всіх обмежень дуже приємно було мати можливість гуляти. Місяців за 9-10 почав пробувати віджиматися з колін, першого разу зміг лише чотири рази, але через рік вже нормально віджимався по 80 разів зранку. Навіть нещодавно знову відкрив для себе баскетбол. Загалом обмежень майже не відчуваю, в житті є стосунки, спорт, подорожі і плани на майбутнє", — розповідає Максим. Крім того, нещодавно він підкорив Говерлу і зупинятися на цьому не збирається, планує спробувати серфінг та знімати документальний фільм.

Читайте також: Донести: Правда та міфи про гепатит

Щоб бути у курсі найцікавішого на ZZА! — підписуйтесь на наш Telegram!

Загрузка...
Информационный партнер проекта Ukr.net
Новости со всех уголков Украины на https://www.ukr.net/
Загрузка...